Тореадори з ВасюкIвки



Категории Всеволод Нестайко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Частина перша,яку розказує Павлуша Завгороднiй. Надзвичайнi пригоди Робiнзона Курузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього у школi, дома i на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки Роздiл I Метро пiд свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич. Дiд лає онука, який разом iз другом Явою вирiшив прорити метро пiд свинарником, в яку провалилася п'ятипудова плямиста свиня Манюня, i наказує зарити яму. Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке — Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: Я — Ваня, а вийшло Ява, чи то Iван у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте Ява до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве. У них взагалi вся сiм'я iнтересна. Батько на скрипцi грає. Корова — Контрибуцiя називається. А дiд (ви уже з ним знайомi) — мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiляє, лiве око онучею зав'язує. Бо в нього лiве око без правого не примружується. Як лiве примружить — праве саме заплющується. Але ж i б'є дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б'є! Городськi мисливцi, що Волгами з Києва приïжджають, тiльки ахають. Ви, дєдушка, абсолютний чемпiон, — кажуть. На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали. Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводiв. Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв ïй надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить: — Опозогив! — вона букву р не вимовляє. — Маму — депутата на все село опозогив. Загаза чогтова! Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза — тiльки п'ятами залопотiв. Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один буває. Одного разу Ява запропонував провести бiй бикiв. Вирiшили, що в бою з тореадором братиме участь корова Контрибуцiя, яка довго не приймала бiй, хоч як розмахували в неï перед носом червоним килимком. Ява розiзлився й боляче вдарив Контрибуцiю ногою по губi. I раптом... опинився високо в небi. Коли приземлився, одразу помчав до ставка, а за ним — розлючена корова. Пiвгодини хлопцi мокли в бруднiй калабанi, поки Контрибуцiя не заспокоïлася. Потiм Ява пропонує зробити пiдводного човна iз староï плоскодонки. Коли хлопцi проходили мимо старого колодязя, крикнули в глибину. Звiдти почулося собаче скiмлення. Ява спустився на дно й витяг товариша з маленьким цуценям на руках, якого одразу ж назвали Собакевичем. Роздiл II Вермахт!.. Двадцять залiзних!.. — Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неï навiть пара йде з рота). Ми покiрно потелiжилися за дверi. У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося. — Теж iще! — докiрливо сказав йому Ява. — Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, чого вискочив, як Пилип з конопель? Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас. Друзi прив'язали до шиï Собакевича дзвiнок i вiдпустили гуляти. Притулившись до стiни сараю, хлопцi почули таку розмову: Бурмило: Воно-то, конешно, так... Але... Книш: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде... Бурмило: Ги-ги! Книш: ...Вермахт щедрий... Бурмило: А що ж, конешно... Книш: Має бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть... Бронебiйна... Р- раз — i нету! Будьмо! Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають. Книш: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло! Бурмило: Сам не можеш? Книш: Якби я мав час i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся. Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова. Книш (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною... Бурмило: Ну, гаразд! Завербував. Книш: Тiльки ж — нiкому — нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо — як довiдаються... Бурмило: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке дiло... Книш: Ну, до завтра! I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая. Проте хлопцi нiчого не встигли вирiшити, бо Собакевич, гасаючи по шкiльному подвiр'ю, зiрвав навчальний процес: всi подумали, що звук вiд його дзвiнка — то шкiльний дзвоник, i помчали з урокiв. Галина Сидорiвна розлютилася й вiдмовилась брати хлопцiв на екскурсiю до Києва. Роздiл I — роздiл VIII Хлопцi випрошують, щоб Галина Сидорiвна взяла ïх до Києва. Вона проти. Друзi самi ховаються в машинi. ïдучи, учнi спiвали. Раптом замовкли, а Павлуша i Ява продовжили спiвати i виказали себе. Учителька змусила ïх вилiзти з-пiд лави. Потiм усi вирiшили поïхати на метро: дуже хотiлося його побачити. Проте для друзiв важливiше було слiдкувати за Бурмилом i Книшем, якi поïхали в магазин Динамо, що на Хрещатику, i купили ласти i маску з трубкою для пiрнання.Стежачи друзi загубилися в метро й почули своï прiзвища по радiо. Старшина мiлiцiï Паляничко привiв ïх до вчительки. Хлопцi вистежили Бурмила та Книша, коли вони пiрнали в плавнях, знаменитих своєю дичиною. З часом з'ясувалося, що мисливець Папуша часто згадує свою рушницю, яка втопла в озерi. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неï залежало його мисливське щастя. Стежачи за пiдозрiлими, хлопцi влiзли на подвiр'я до вчителя Антона Фарадейовича й перекинули посудину, з якоï щось вилилось. З'ясувалося, що друзi перекинули посуд з глобулосом — мiкроскопiчною водорiстю, яка може стати основою для харчування астронавтiв. Ява та Павлуша зiзналися в скоєному — й учитель простив ïх. Почався екзамен з украïнськоï мови, проте Яви не було. Вiн з'явився вже коли здавали роботи. Вiн, виявляється, рибалив. Дiд Варава його випоров. Ява став поводитися дивно: замкнувся в собi, вiдмовився ïхати на море, хоча ранiше дуже просився. Роздiл IX, в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою до четвертого класу я з ним не дружив. Вiн був уредний. Так я вважав. Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неï аж булька з носа вискочила. Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю. Я гадав, що дружитиму з Антончиком i ïстиму малину аж до старостi Але... Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни. Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте. Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця — краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв — тисячi, мiльйони... I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях — два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно. Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько. Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки. Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор Атмосфера, що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин. Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч ïсти. А ми всi сидiли й хукали. От понаïдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi ïсти вже нема змоги — нiкуди. Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини. I ïсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра. Пробували ми у футболу кавуном грати — важко, ноги болять. Пробували у вiйни. Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби, — пiдняли над головою i — ву-у-у! Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi сємочки, ллється червона кавунова кров... Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi. — Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять! — I правда! Давайте не будемо! Знову посiдали, сопемо. Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже: — Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська. I раптом пiдхопився: — Пацани! А давайте зiграємо у фараона i єгипетську пiрамiду. — Га? Що? Кого? — не розшолопали ми. Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi жабку з кiнострiчки... I цим дуже всiх нас пiдводив. Бо завжди: — А от Стьопа, бачиш... — А чому Стьопа.. — А подивись на Стьопу... I — лясь! лясь! лясь! А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi! — завжди думалося в такi хвилини. Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуже багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником От i зараз. — А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди? — жуючи, спитав Гришка Сало. — Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв — фараонiв ховали багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приïздять на них дивитися. — Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, — пiдтвердив Антончик. — А я по телевiзору в кiножурналi, — сказав Вася Деркач. — Ну й що? — спитав я. — А як же грати? — Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо. I пiрамiду зробимо. З кавунiв. — А що — це вещ! — У Яви загорiлися очi. — Iнтересно! — Хлопцi! Да ви що? Тю! — сказав я. — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!... Давайте лучче у прикордонника i шпигуна. Я згоден шпигуном! — Старик! Домовилися — все! — рiшуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном. Я так i знав, чуло моє серце. — Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од киïвських мисливцiв навчилися говорити один на одного старик. Я зiтхнув. Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом. — Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопцi. — Он-до Гребенючка на тебе задивляється. — Подавiться своïм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! — з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати своï ворожi позицiï. I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився... — Ну, то що робить? — сумно спитав я. — Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп... — Гаменхотеп, — байдуже сказав я. — Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! — звiв руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає! Хлопцi завили, як шакали. — Ну, давай — давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька. Я лiг. — Прощайся i... — махнув рукою Стьопа. — Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мене що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим. — Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа. Я заплющив очi i голосно зiтхнув — випустив дух. — О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе, горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе. — Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу! I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати. — Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей! — Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовляють. Мертвяк, називається! Убивати треба таких мертвякiв! I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув. — Е не, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна. I кавун з моєï пики вiдкотився. — А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, — почулися голоси. — Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи — ти мертвий! Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихати можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якоï стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун. Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш: — Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! I раптом пролунав пронизливий крик Антончика: — Хлопцi! Тiкай! Дiд! I всi кинулися врозтiч. Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява, я похолов. Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон. — Хлопцi! — безнадiйно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже! Але вони вже й почути не могли. Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i — кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця... Пiрамiда... Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче... I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самоï моєï щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи: — Ах, шелегейдики! — Ах, шмарогузи! — Ах, катовi гаспиди! Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi. Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце. Менi було дуже хороше! Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi — солдати, коли плече-в-плече йдуть в атаку. Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу! ...На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своïми враженнями про фараонську пiрамiдуз нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли: — А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж? Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява То хiба мiг я, скажiть, поïхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi! Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають... Роздiл X — роздiл XX Пiд час гри хлопцi побилися. Ява розбив носа Стьопi. Вiд покарання його врятувало закордонне вiдрядження батькiв. Вистежуючи Бурмила та Книша, хлопцi заблукали в кукурудзяному полi, зголоднiли. Врятували ïх тi ж Книш та Бурмило. З того часу до Яви прилiпилося прiзвисько Робiнзон Кукурузо. Хлопцi знайшли безлюдний острiвець на рiцi й влаштували курiнь. Острiв назвали островом Переекзаменовки. Ява залишився жити на ньому сам. Знов ïм на очi попався Книш. Хлопцi ламали голову, чого вiн шукає. Раптом з'явилися ïхнi друзi та юннати з Києва на човнi й натрапили на курiнь. Вони розповiли про те, що до Фарадейовича приïде професор та кореспонденти, бо його глобулус — надзвичайне вiдкриття. Ява закохався у Вальку з Києва, яка майстерно танцювала а Павлуша з'ясував, що насправдi його друг втiк на острiв, щоб готуватися до пере екзаменовки. Хлопцi розробили план захоплення Книша в полон. Побачивши якусь постатi Кукурузо вигукнув: Руки вгору!. Постать виявилася дiдом Варавою. Пiд час щире розмови дiд зiзнався, що шукав онука, а хлопцi, що вистежують Книша. Дiд спiймав i допитав Книша. Той розповiв, що шукав двадцять канiстр з нiмець ким спиртом, що були тут затопленi. Онуковi Варава сказав про те, що спирт ви ловили партизани для госпiталю ще в сорок третьому роцi. Роздiл останнiй Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки. Наступний пiсля тоï ночi день був ущерть насичений знаменними подiями. Зранку приïхав професор Дудка, керiвник киïвських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерськоï газети. Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках. Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це прекрасний штамб хлорели (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, ще це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам. Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав: — Коли б не ви — все б погибло! Спасибi, друзi моï, спасибi! А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама — депутат, дiд Варава, дiд Салимон i Галина Сидорiвна. А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми виступали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув... Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дбає тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна). ...Що вiн внутрiшнiй диверсант (це сказав дiд Салимон). ...I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалiє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко). ...I жаль, понiмаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понiмаєте, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.) ...Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд. А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав: — Молодцi, босяки! I ляснув своïми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву. Коротше кажучи, то був день нашоï слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли. ...Але ми чомусь не вiдчували тоï шаленоï радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. ...Щось ïло нашi душi, як iржа залiзо. ...Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив ïï. — Мда, — мовив вiн задумливо. — Все це добре, але... однi глобулус виводять... космiчний. Iншi майструють щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми... — вiн зiтхнув, — тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувати умiємо. Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа. — Людиноподiбна, — додав я. ...I от — уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!, Iди до дошки!, Вийди з класу!.. Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого Б. Я сиджу на своєму звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганяє на подвiр'ï наш Собакевич, i думаю... Я думаю про Книшiв — кажуть, вони продають свою нову хату i ïдуть кудись на Харкiвщину. Певно — таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть. Он Бурмило ж i пити кинув, i браконьєрський реманент свiй поламав i повикидав. I ще я думаю (не вперше уже): Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально? Я вже питав його. Мовчить. Тiльки усмiхається... Раптом думки моï порушує голос Галини Сидорiвни: — Рень, до дошки! I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскакує вгору — це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже, вiн таки склав нереекзаменовку (а що ж ви думаєте!) i теж перейшов до шостого класу. О, то були дуже напруженi днi — пiсля суду. Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: Цить! — не гавкай. На корову Контрибуцiю: Цить! — не мукай. На зозулястого пiвня: Цить! — не кукурiкай. Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi. А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю. Спочатку вiн огинався: — Не треба менi твоïх жертв! Але я сказав: — Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському! I вiн змушений був погодитись. Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбол, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво? На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох. Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, i сказала: — Сiдай теж пиши, тобi це корисно. I ви знаєте, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою Граматику на безлюдний острiв. I от тепер вiн стоïть бiля дошки i впевнено пише вправи, i нi разу не помилився. До речi, я знаю, що в книзi Робiнзон Крузо лежить у нього папiрець з однiєю адресою. Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з неï скористатися. Отже, граматика моєму друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою. — Молодець, Рень, сiдай! — каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце. Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиляється до мене i шепоче: — Так що — випробуємо? — Давай, — кажу я. Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якоï стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування Ґудзикiв. Офiцiйноï назви вiн ще не має i зветься поки що умовно штукакенцiя (не штука i не штукенцiя, а саме штукакенцiя, бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дiє штукакенцiя дуже просто прикладаєш до Ґудзика, натискаєш на кнопку — i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити. Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але... Кррекк! — раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами. Карафолька скрикує. — У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни: — Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу! Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався... Частина друга, розказана знову-таки Павлушею Завгороднiм. Незнайомець з тринадцятоï квартири, або Злодiï шукають потерпiлого. Роздiл I — роздiл II Друзi взяли участь у виставi Ревiзор, яка мала шалений успiх. Приïхавши до Києва, Ява хоче зустрiтися з Валькою. Роздiл III Ява поспiшає на побачення. Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала... На Яву менi було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в якоïсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель. Хлопцi ледве вiдшукали потрiбну квартиру. Вони стояли й боялися подзвонити. I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася вниз по сходах: — Пiймалися! Пiймалися нарештi! Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж вiд несподiванки прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд'ïзд: — Так от хто тут хулiганить! От хто це дзвонить i тiкає!.. А бiдна бабуся повинна бити своï старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз з вами поговоримо! I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос: — Хто там? Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi своï сили, одчайдушне рвонувся i... Навiть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цiєï митi Ява ладен був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей. Ви ж самi подумайте: пiсля довгоï розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiï, i засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: Ой! — а потiм: Ах! — а потiм: Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада! I все буде так прекрасно... Аж замiсть цього... О люди добрi! Наче вистреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли. Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали. З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче. Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково. З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати. Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хто знає, чи взагалi побачить. Роздiл IV — роздiл VI У Києвi хлопцi ïли морозиво, каталися на каруселях, купалися в Днiпрi, де бачили, як витягли чоловiка, що тонув, бо був п'яний. Шукаючи незнайомця — артиста, хлопцi потрапили в театр, де зустрiли Вальку. Всi дивилися виставу про Червону Шапочку. У своєму дворi Валька посварилася з Будкою — мiсцевим хулiганом, що дзвонив у дверi й тiкав. Друзi накрутили йому вуха. Роздiл XXVII Хлопцi дiзнаються, що ïхню Галину Сидорiвну хоче викрасти закоханий грузин — лейтенант Пайчадзе. Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини. Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi. Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби ваш) вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж... I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Киïв з нами на екскурсiю ïздила i спiвала разом з нами, i взагалi... Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Що допомiг би зв'язувати... А Галину Сидорiвну — нi! Не дозволю! Голови не пожалiю! За обiдом я з'ïв здоровеннецький шмат м'яса — з пiвкiло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не на береш, для сили м'яса треба. Це всi знають. Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєï стежки за городами, якою я тодi на велосипедi ïхав. Пробралися в сад i зачаïлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був... Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ï, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату. Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася. — Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме? Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли. Мотоцикл чмихнув i замовк, не доïжджаючи до вчительчиного саду. Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив. За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька. Пройшов повз нас, став бiля крайньоï з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'ïному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко. Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так... Вiн почав ïй щось тихо, але запально доводити, потiм раптом схопив за руку. — Пусти! — рвонулася вона. Ну, все! Треба рятувати! Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями. Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав. — Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi. I... I тут сталося неймовiрне. Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне: — Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?! Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка. I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо: — Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала любий! Я — любий?! Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи: — Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса! Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi. Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати: — Хлопцi! Дорогi моï! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам! Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний. — Хлопцi, — сказав вiн якось хрипло, приглушено. — Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона... Вона каже, що це... не педагогiчно! Понiмаєте, любов — не педагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це не педагогiчно, га? У-у! — вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав ïй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе! Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як ïй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати ïï з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати. I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав: — Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобi. — Мабуть, подряпались... — Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорiвна. — Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша! — Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли. Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила ïï. — Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати. Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси. Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини: — Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо! У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неï летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тоï зеленки. Лейтенант дивився на неï розчуленими, закоханими сяючими очима. А ми дивились на лейтенанта. Ми дивилися на нього винувато i з каяттям. Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта. I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: Якi тi вчителi все-таки наïвнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно! — Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я. — Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша. — Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хвилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да! — Ми думали, що ви хочете вкрасти... — промимрив я. — I думали рятувати... — промимрив Павлуша. — Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, ïмне можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? Г. П. Г. Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда. Павлуша вирячився на мене: — Д-де... що прочитали? Я знизав плечима. — Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант. Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима. — А... а ця хустина? — Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я ïй дав. — Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.. Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову: — Це я... зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову. — Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка! Павлуша почервонiв i опустив очi. I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна... I я теж почервонiв i опустив очi. Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неï казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур. I це таки правда! I нiхто цього не знає так, як я знаю! Роздiл останнiй, в якому iсторiя наша за добрим звичаєм старих класичних романiв закiнчується весiллям На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Рева за Пайчадзе. ... Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму. — Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя. У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно. Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр. Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк — чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе). Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати. Дорогi друзi! Яво i Павлушо! — писалося там. — Це дуже — дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це. Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло — дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi — це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється... I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчує вiн себе по-справжньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам'ятайте про це, хлопцi! ...I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що є пам'ятником справжньоï солдатськоï дружби, дружби до останньоï краплi кровi... Г. П. Г. Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали. I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися. Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий! Безглуздя якесь! Невiдь що! Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?! Не вкладалося в головi! Хоч убий! Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця! ...I я подумав: Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, — обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi... I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть — таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був. I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя. Ото було б здорово! I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою — до останньоï краплi кровi. Ну, а... Ганька? Гребенючка? Ну, що ж, хай буде й Ганька! Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у Чапаєвi. Хай! Весела i дотепна повiсть В. Нестойка розповiдає про вiрну хлоп'ячу дружбу, про фантазiï, мрiï, витiвки двох хлопцiв — Яви та Павлушi, якi мають добрi серця й у вирiшальнi хвилини виявляють свою доброту, милосердя i смiливiсть.

Метки Тореадори з Васюкiвки, ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Тореадори з ВасюкIвки